Живопис львівської художниці Олени Онуфрів вражає насамперед саме своєю живописністю та південною пристрасністю, яскравістю колориту, неначе цей живопис не зі Львова, а із самого серця тропіків, з берегів південних морів. Такий живопис унаочнює особливу творчу парадигму – парадигму гедоністичну, побудовану на насолоді життям в усіх його проявах, в тому числі і насолоді привабливою візуальною репрезентацією буття. Мистецтво, яке постає з цієї парадигми, - чуттєве, майже екстатичне. Воно відповідає новому позитивному світосприйняттю: забуті жахи модернізму та марні зарозумілості постмодернізму; нова генерація обирає щасті та яскраві почуття. Олена Онуфрів є носієм такого типу ментальності, з я ким у нас знову є надія.
Цій художниці властиве відчуття кольору як субстанції, з якої вона виліплює, саме виліплює форму – густо, не шкодуючи, з насолодою та самовіддано, віддаючись творчому актові як актові кохання. Це може, у якійсь мірі, бути пояснено тим фактом, що у Львівській Академії Мистецтв Олена навчалась на відділенні художнього скла – тобто працювала із субстанціональністю кольору у буквальному розумінні слова. Звідси ці пастозні мазки, щедрість фарбового шару – глянсового, рельєфного, надзвичайно матеріального. Це не ілюзія – це матерія (можливо тому так хочеться відчути ці роботи на дотик). Цьому живопису властива така чуттєвість, яка пробуджує наші тактильні відчуття до такої міри, що коли дивишся на ці роботи, то здається, ніби сам тримаєш пензля і накладаєш густу фарбу на полотно, відчуваючи його опір, наче долаєш закони фізики, щоб встановити свою владу над матерією, створити нові світи кольором. Адже колір – це невід’ємна характеристика об’єкта. Колір – це сама матерія. Все має колір – і те, що зовні, і те, що всередині. Так ми бачимо світ, таким світ є для нас. Реальність існує тут і тепер – у кольорі. Такий живопис – це живопис у своєму абсолютному втіленні. Живопис заради живопису, як процесу творення.
І такий живопис не потребує складних сюжетів і композицій. Тут достатньо сконцентруватися на малому, на фрагменті реальності, але відтворити/створити цей фрагмент із такою чуттєвістю і силою, дитячою безпосередність та сміливістю, що він буде більш переконливим ніж багато інших вибудуваних та обміркованих картин. Олена Онуфрів зображує маленькі шматочки реальності: пейзажі та квіти. Це майже все. Але цього достатньо. Її квіти максимально наближені до глядача, вони великі і всепоглинаючі, квітки-всесвіти, за межами яких нічого не існує і не має існувати. Художниця максимально стилізує зображення, перетворюючи квіткові композиції на дивовижні декоративні об’єкти, неначе якісь квіткові «мандали», споглядання яких викликає у душі спокій і радість. Пейзажі художниці, чи то Англія, або ж Греція, також сповнені цієї радості буття, тепла і насиченого кольору. Це лише маленькі фрагменти: якісь затишні куточки, дворики, балкончики, тісні вулички, освітлені сонцем чи сповнені мерехтливих, кольорових тіней. Іноді ці шматочки реальності настільки наближені, фрагментовані, що здаються майже абстрактними композиціями, де головну роль відіграють колір і світло. Експресивна манера накладання фарби і ця фрагментованість композицій нагадують роботи імпресіоністів, але колір іноді майже психоделічний: яскравий, локальній, насичений. Мазки, неначе шматочки скляної смальти, збираються у мозаїку, що ліпить, формує, створює новий – кращий, яскравіший, дуже затишний і щасливий світ.
Великий живописець Анрі Матіс розмірковував про таке мистецтво, яке було б подібне до зручного крісла, у якому людина може знайти відпочинок від щоденної метушні. Твори Олени Онуфрів відповідають цій концептуальній настанові. Її живопис є відпочинком від рутини та сірості, визволенням з буденності, яка перетворює наше життя на кошмар. Йому не властива критичність нашого часу, воно сповнене божественної простоти і, можна сказати, жіночності – тої жіночності, яка сприймає життя як благо. Такий живопис буде існувати завжди, у які б концептуальні та інші пошуки не вирушало мистецтво, тому що йому властива стабільність одного, найважливішого для людства, бажання – бажання щастя.
Олександра Філоненко
історик мистецтва