Olena Onufriv

Львівська школа мистецтв

Львів є одним з основних міст в західній частині України. Місто сьогодні вважається одним з головних культурних центрів України і історично також для сусідньої з Україною Польщі. Історичний центр Львова з його старовинними будівлями і викладеною бруківкою дорогою пережив Другу Світову війну і радянську присутність в значній мірі незмінно. У місті багато підприємств і установ художньої вищої освіти, такі як Національна академія мистецтв та Львівський державний коледж декоративно-прикладного мистецтва. Історичний центр міста у 2006 році внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Основи львівської образотворчої школи нового часу закладалися ще у приватних школах-студіях Львова середини ХІХ – початку ХХ ст. Викладали у цих школах здебільшого випускники академій Кракова, Відня, Рима, Мюнхена. Львів, тісно пов'язаний упродовж своєї історії із західноєвропейською художньою культурою, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. перебував у постійних економічних та культурних взаємозв'язках із багатьма містами Польщі, Австрії, Німеччини, Франції. Така ситуація сприяла залученню місцевого мистецького потенціалу до актуальних художніх процесів того часу.

У 1920–1930 рр. мистецький світогляд нового покоління львівських митців найактивніше формувався в середовищі Мистецької школи, заснованої О. Новаківським. За роки діяльності школи (1923 – 1935 рр.) у ній навчалося понад 70 учнів. Багато з них уже в 1930-х роках включилися в культурно-мистецьке життя Львова. З Мистецької школи О. Новаківського вийшли такі сильні творчі особистості, як С. Гординський, В. Ласовський, Р. Сельський, Г. Смольський та ін. Рушійними силами активного мистецького Львова стають у цей час нові форми комунікації між художниками – дискусії, міжкультурні та міжнаціональні контакти на ґрунті творчих проблем, що знаходять своє втілення в ряді об'єднань. Засноване групою художників, архітекторів та фотомитців об'єднання «Artes» (1929 – 1935рр.), куди входили етнічні поляки, євреї та українці, частково сповідувало ідеологію формізму (польський варіант авангарду на ґрунті експресіонізму і кубізму) проте з орієнтацією на радикальніші мистецькі течії конструктивізму, абстракціонізму, сюрреалізму, дадаїзму. Лідерами цього авангардистського об'єднання були Р. Сельський (перший його голова) і Л. Ліллє (голова у 1930–1935 рр.). Маючи добру орієнтацію в західноєвропейському мистецькому житті, адже всі артесівці побували за кордоном, зокрема в Парижі, вони рішуче виступали проти консерватизму та провінційності в мистецтві.

Особливої динаміки формуванню мистецького обличчя Львова у всій сукупності його формально-пластичних пошуків у міжвоєнний період надала діяльність наймасовішої творчої організації АНУМ («Асоціація незалежних українських митців», 1931 – 1939 рр.), до складу якої крім львів'ян входили українські художники, які жили й працювали на той час у Парижі, Празі, Відні, Берліні, Кракові, Варшаві. З метою консолідації українських мистецьких сил навколо національних ідей, популяризації українського мистецтва, засвоєння європейського художнього досвіду, АНУМ розгорнула всебічну фундаментальну діяльність. Виставки, організовані асоціацією, були спрямовані як на підтримку взаємин із лідерами світового модернізму (уже на першій виставці у 1931 р. серед інших експонувалися роботи П.Пікассо, Ф.Леже, А.Дерена, Д.Северіні, Р.Дюфі, М.Шагала), так і на популяризацію та закріплення творчого авторитету українських митців (Виставка сучасної української графіки, 1932р., частина якої у 1933 р. була показана в Берліні, Празі, Римі, а розділ екслібрису – на Всесвітній виставці екслібрису в Лос-Анжелесі). Орієнтуючи українських митців на світові естетичні стандарти, АНУМ і її однодумці були переконані, що лише тоді український художник стане цікавим світові, коли він у довершеній мистецькій формі розкриє перед ним своє глибинне, національне, покаже ту частку світової краси, яка могла народитися лише на його землі.

Один із найталановитіших учнів Р.Сельського К.Звіринський, засвоївши та синтезувавши отриманий досвід, обрав відмінний від свого вчителя метод творчості. Живописно-пластичні цінності він шукав у затаєних глибинах гармонії абстрактних форм, відмовившись від зображення людської фігури. Його твори, ніби відокремлені від довколишнього об'єктивного світу, спрямовують естетику малярської форми в глибину людської психіки та почуттів. Р.Сельський схвалював самостійні творчі пошуки свого вихованця, розцінював їх як розширення рамок «українського колоризму», тонке артистичне чуття до якого намагався прищепити всім своїм учням. Десь від середини 1950-х років почала діяти «Вечірня школа Карла Звіринського» в його власному помешканні. Тут збирались однодумці та вірні друзі А.Бокотей, І.Марчук, П.Маркович, Р.Петрук, О.Мінько, З.Флінта, Л.Медвідь та багато інших. «Школа» об'єднувала духовно, реалізувала творчі запити молодих митців.

Попри несприятливі умови та історичні катаклізми тенденції, сформовані митцями кінця ХІХ – початку ХХ ст., активний мистецький рух міжвоєнних десятиліть уже заклали ядро західноукраїнської образотворчої школи, енергетика якої продовжувала існувати не лише у вищезгаданих підпільних формах, а насамперед, у свідомості, світовідчутті та світобаченні.

Ці речі почали себе сміливіше проявляти в 1960-х у русі «шістдесятництва». Відродження творчої ініціативи, очевидні зрушення на користь вільнішого мистецького вираження окрилили художню громаду Львова, викладачів та студентів інституту. Твори майстрів живопису Р.Сельського, К.Звіринського, В.Патика та молодших І.Марчука, П.Марковича та ін. виявляють у своїй малярсько-пластичній структурі ремінісценції західноєвропейських течій, пов'язаних з естетичними практиками постімпресіонізму, формізму, конструктивізму, з домінантою експериментів із кольором та прагненням до зовнішньої декоративності. Разом із тим у творах іншої групи художників: Є.Лисика, Л.Пушкаша, І.Скобала та ін. – можна бачити прояви тенденції до самозаглиблених пошуків індивідуального та адекватних малярських засобів для відображення внутрішнього стану речей, що наближало до експресіонізму за духовною наповненістю та до сюрреалізму за образно-настроєвим характером.

У процесі творчості нового покоління художників починається динамічне повернення довоєнних культурно-мистецьких цінностей та традицій широкого спілкування зі світовими естетичними практиками, які, як здавалося, були втрачені за період ідеологічного контролю мистецтва і спрямування його у «потрібне русло». Виникають неформальні мистецькі об'єднання та угруповання: «Шлях» (1988р.), «Центр Європи», «Клуб українських митців» (1989р.), «Гердан» (1980 р.), «Січкарня» (1991 р.) та ін.

Від середини 1990-х років помітною стає орієнтація львівського мистецького середовища на нові форми сучасного малярства авангардного спрямування. Розкріпаченістю формальних рішень, фантазією, що часто межувала з провокацією, відзначалися виставки молодих художників того часу. Відверта іронія та гротеск як спосіб відстоювання свободи власної творчої особистості були притаманні роботам В.Костирка, Ю.Коха, В.Кауфмана, Я.Шиміна та ін. Гіперреалістичні форми, абсурдність та карикатурність побаченого у навколишній дійсності набирали у творчості представників цього напрямку значення авторської концепції.

Художній процес останніх десятиліть формує нові формально-естетичні якості львівського малярства. Один з векторів львівської малярської школи спрямований на концептуальне втілення формально-естетичних контекстів та філософських шукань. Це творчість художників з уповні сформованим творчим обличчям, які працюють у манері вільної імпровізації на межі фігуративного та абстрактного мистецтва з тяжінням до відходу від фігуративного або й повної відмови від нього. Очолюють цей вектор львівської малярської школи Б.Буряк, І.Шумський, В.Бажай, І.Янович, А.Максименко та ін. З їхньою творчістю розвивається лінія інтелектуалізації львівського малярства, повертаються втрачені риси елітарності і тим самим продовжують розвиватися цінності, сповідувані К.Звіринським, Л.Медведем, О.Міньком.